"І мене в сім'ї великій..."

                                                                   Усний журнал

                                                        «І мене в сім’ї великій,

                                                         В сім’ї вольній, новій,

                                                         Не забудьте …»

   1 ст.     « Сторінки  з  біографії»

           Щовесни, коли тануть сніги,

           І на рясті просяє веселка,

           Повні сил і живої снаги,

           Ми вшановуєм  пам’ять  Шевченка.

Свій усний журнал ми присвячуємо вивченню життєвого і творчого шляху Т. Г. Шевченка.

За широкими морями, за лісами дрімучими був колись веселий край, розкішний і багатий, заворожений злими людьми, заневолений двома неволями.  І жили там люди, світ їм було зав’язано, гооворити заказано.

Україна… В одному вже тільки цьому  слові бринить ціла музика смутку і жалю…

Україна - країна смутку  і краси, країна , де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, героїчної боротьби за волю, прекрасна на весь світ пісня.

Україна – це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці.

Україна – це марні, обшарпані, голодні люди. Поема жалю і смутку…краси і недолі.

Одна з найсмутніших сторінок у цій поемі належить легендарному поетові казкового краю.

Року 1814   9 березня, темної ночі, перед світом, в селі Моринцях блиснув у вікні хати Григорія Шевченка єдиний на все село вогник, народилася нова панові кріпацька душа, а Україні – її великий співець – Тарас Шевченко.

                      У старій хатині,

                      В кріпака колись,

                      В тихий день весняний,

                      Хлопчик народивсь.

                      У тяжкій неволі

                      Ріс малий Тарас,

                      Він не вчився в школі,

                      Він ягнята пас.

Мені аж страшно, як згадаю

Оту хатинку край села !

Мене там мати повивала,

І повиваючи ,співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину…В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло…

          Знесилені тяжкою працею на панщині, кріпаки вмирали рано. Коли Тарасові було 9 років, померла його мати.

           Незабаром, коли Тарасові ледве сповнилося 11 років, помер батько.

          Тяжкою тоді була доля сиріт. Тому такими безрадісними були спогади поета про своє дитинство.

 Вірші  Т. Шевченка «Доля», «Ти не лукавила зі мною», «Мені тринадцятий минало»

                                                        Сценка

Тарас: Ти у вінку найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще чобітки  справлю зі срібними підківками.

Оксана: Срібними?

Тарас: І золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана: Ще ні в кого таких не було.

Тарас: А в тебе будуть.

Оксана: За що їх справимо?

Тарас: Одіб’ємось від злиднів, тоді й усе буде. А по дзвіночках угадаю - ти йдеш. (Оксана вибігає)

Тарас: Ми вкупочці колись росли,

             Маленькими собі любились,

             А матері на нас дивились,

             Та говорили, що колись

             Одружимо їх. Не вгадали

             Старі зарані повмирали,

             А ми малими розійшлись

             Та вже не сходились ніколи.

                                   « Тече вода із за гаю…»

Батьки рано померли, і пішов поневірятися Тарас:пас гусей овець,носив у школу воду, у дяка дрова рубав, дітей глядів. Та була в нього тяга до малювання.

Тарасові вже йшов п’ятнадцятий рік, хлопця приписують до панської двірні, згодом – козачком у панських  покоях.

Пана переводять у Петербург. З  ним змушений був вирушити і Шевченко, розпрощавшись з рідним селом.

Доля подарувала зустріч у Літньому саду з художником Сошенком. Через нього - знайомство з Гребінкою,Григоровичем, Брюлловим, Венеціановим,  Мокрицьким і Жуковським.

                                            Встала весна,

                                            Чорну землю

                                           Сонну  розбудила,

                                            Уквітчала її рястом,

                                            Барвінком укрила.

                                            І на полі жайворонок,

                                            Соловейко в гаї,

                                            Землю, убрану весною,

                                             Вранці зустрічають.

Тарасові було вручено відпускну. То був найсвітліший день у житті двадцятичотирьохлітнього художника і поета. Воля! Нарешті прийшла жадана воля!

Далі життя Шевченка стало ще важчим. За виступи проти царя його арештували й заслали на 10 років у солдати. Поетові заборонили навіть писати і малювати, але він потайки  писав у так званих «захалявних книжечках».

Там, у далекому засланні, насильно відірваний від рідної України, він часто у віршах згадував своє безрадісне дитинство, життя кріпаків.

                                       Т. Шевченко «Якби ви знали паничі»

Вербову гілочку, як символ рідної України, повіз Тарас Шевченко із собою на заслання і посадив у казахській пустелі. Виросло велике дерево,яке люди назвали «вербою Тараса».

                                        Т. Шевченко « І досі сниться…»         

Помер Шевченко не в Україні , але похований він, як і заповів, у Каневі, на високій горі, яка відтоді називається Тарасовою .

                                        І помер Тарас …

                                        Неволя підрубала сили,

                                        Зашуміли сумно-сумно

                                        По Славуті  хвилі.      

                                        Попливли Дніпрові хвилі

                                       Аж у синє море,

                                       Всьому  світу гомоніли

                                       Про велике горе.

                                       Затужила Україна,

                                       Плакала немало,

                                       Як ховала свого сина,

                                       Пісняра ховала.    

Т. Г. Шевченко прожив лише 47 літ, з яких 24 роки він був кріпаком, 10-в засланні, і лише 13 літ мав волі.

Він був сином мужика, а став володарем в царстві духа.

Він був кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури.

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу.

2 ст.                                   «Кобзар»

Книгу «Кобзар» український народ поставив на першому місці серед духовних скарбів.

Коли окраєць житняка

Мені, було, давала мати,

Я мусів спершу показати,

Чи не брудна моя рука.

                        А коло хліба на столі,

                        На самотканій скатертині,

                        Лежала книга,як святиня,

                        Людські надії і жалі.     

То був Кобзар…

Його ніхто не міг, не вмивши рук, узяти,

 Бо він святий - казала мати,

Він смерть народу переміг.

Його, мов хліб, у чорний час

Просили в позички сусіди,

Зціляючи серця завсіди,

Тим словом, що прорік Тарас.

       «Кобзар» - книга невичерпна, книга навіки.

                         «Над Кобзарем» В. Окомаровський

Тихо надворі . Ні вітру , ні хмар.

Ані шелесне верба височенька,

Наша Оленка відкрила «Кобзар»,

Вголос  читає Тараса Шевченка,

Ген за рікою синіє гора,

В небі веселка розквітла казково.

Ніжно вплітається в гомін Дніпра

Добре і щире Шевченкове слово.

         Вірші Т. Г. Шевченка: «Світає», «Вранці», «Встала весна», «Зоре моя вечірняя», «Садок вишневий коло хати»…

Поетична спадщина Шевченка налічує понад 240 творів.

                                                                                  Вставка

3 ст.                       «Шевченко – художник»

Мистецька спадщина Т. Шевченка налічує близько 1200 робіт.

Художню освіту Шевченко здобув у Петербурзькій Академії мистецтв. Вчителем Шевченка був видатний художник  Карл Брюллов.

У  1840 р. він створив написаний олійними фарбами «Автопортрет».

У 1842 р. Шевченко створив картину «Катерина».

4 ст.                     «Шевченко в Україні»

           «Я так люблю свою Україну убогу»…

           Близько 100 населених пунктів в Україні, де побував Шевченко.

           По Україні Тарас Григорович здійснив три подорожі.

           Перша подорож – це приїзд Шевченка з Петербурга в Україну навесні 1843 року.

           Другий приїзд поета в Україну відбувся навесні 1845 року.

           Третя подорож відбулася влітку 1859 року.

5 ст.                     «Народ про Шевченка»

           Народ творив про Шевченка легенди, прислів’я, приказки, вишивав його портрети на полотні , малював , вирізблював, будував йому пам’ятники. Та найкращим пам'ятником Тарасові було слово народне.

               Шевченкові твори сяють, мов зорі.

                Тарасів заповіт облетів увесь світ.

                Шевченко Тарас наче сонце для нас.

                                                      Частівки про Шевченка

                            Озвавсь Тарасів голос,

                            Та й по всьому світу:

                            Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте,

Цар боявся слів Тараса,

Рішив закувати,

І в степи поета дальні

Він велів заслати.

Колись бився Дніпр широкий

Об пороги й кручі,

А тепер шумить піснями

Дніпро наш могучий!

На твоїй, Тарас, могилі

Розквітають квіти,

А кругом країна славна

Щастям вічним світить.

Тебе любимо, Тарасе,

Твої знаємо слова,

Україна тебе славить,

Повноцвітна і нова.

6 ст.                   «Пісні, складені на слова Т. Г. Шевченка»

                «Зацвіла в долині», «Тече вода із-за гаю», «По діброві вітер виє», «Думи мої, думи мої», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт».

7 ст.                   «Письменники – лауреати  Державної премії  ім. Т. Г. Шевченка»

                Т. Г. Тичина, О. Т. Гончар, В. М. Сосюра, Г. М. Тютюнник, А. С. Малишко, М. П. Бажан, І. Д. Вільде, П. Й. Панч, І. Л. Ле, Л. М. Новиченко, А. В. Головко, Ю. О. Збанацький, В. В. Канівець, О. Е. Корнійчук, О. С. Левада, П. М. Воронько, К. О. Гордієнко, П. А. Загребельний, В. М. Собко, І. Ф. Драч.

8 ст.                   «Ми тебе не забудем, Тарасе».

                    Ю. Рибчинський  «Шлях до Тараса» 

                            В дні перемог і в дні поразок,

                            В щасливі дні і в дні сумні

                             Іду з дитинства до Тараса,

                             Несу думки свої сумні.

                             Іду крізь свята і крізь будні,

                             Крізь глум юрби і суєту,

                             Ні, не в минуле, а в майбутнє

                             До тебе я  Тарасе йду.

                                              Коли в душі моїй тривога,

                                              Коли в душі пекельний щем,

             Іду до нього, до живого,

             У Всесвіт віршів і поем.

            І в дощ, і в сніг карбую кроки,

             І чую, дивлячись в блакить:

            Реве та стогне Дніпр широкий,

            Щоб розбудити всіх, хто спить.

                               Я не один іду до нього –

                               Ідуть до нього тисячі,

                               Неначе грішники до Бога

                               Свої печалі несучи,

                               І доки в римах Заповіту

                               Вогонь поезії не згас,

                               Той рух до сонця не спинити,

                                Бо зветься сонце те -Тарас!                                                              Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душі окриля,

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля.

                               У росяні вінки заплетені суцвіття

                               До ніг тобі, титане, кладемо.

                               Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

                               Тебе своїм сучасником звемо.                                                     Живи, поете, в бронзі і в граніті,-

Живи, поете, в пам’яті людській,

Живи в піснях, живи у «Заповіті»,

У слові праведнім, у славі віковій!

                            І кожен раз, в весняний час,

                            Всі українські діти

                            Згадають: нас любив Тарас!

                            Йому дарують квіти.

Сповнить Тараса заповіт

                                 Ніхто з нас не забуде,

І хоч минуло сотні літ,

Він завжди з нами буде.

            Пісня  «Заповіт»